ГЛАДЧЕНКО Трифон Федорович (бл. 1890, хутір Чувиліна, нині у складі с. Сурсько-Михайлівки Солонянського району Дніпропетровської обл. — липень 1920, Катеринослав) — педагог, визначний діяч національно-визвольних змагань на Січеславщині, активіст Діївської «Просвіти».
Походив з родини заможного хуторянина Федора Гладченка і його дружини Марії. Окрім Трофима, у родині виростали брати Олександр, Іван та Никифор. (На батьківському подвір'їв Чувиліні зали-
шився жиги з родиною брат Іван; Олександр жив у сусідній Сурсько-Михайлівці: Никифор загинув на Першій світовій війні). Закінчивши школу, Гладченко. продовжив навчання в Миколаївській (за іншими даними в Новобузькій) вчительській семінарії. Вже годі почав писати вірші: «Мамо, люба, глянь, як сяють/ В небі зорі золоті..' То не зорі, а то душі/ Сяють душі то святі!»
     У вчительській семінарії в Новому Бузі (нині Миколаївська обл.), до речі, вчилися й інші січеславські просвітяни — Кузьма Корж. Пантелеймон Рибалка, котрі теж були родом з Сурсько-Михайлівки.
У Новому Бузі Гладченко познайомився з місцевою дівчиною Ганною Федорівною Грицевською (1893 — 1958), дочкою чоботаря. Перебралися на Катеринославщину. У них народилася донька Ніна (1912 — 1996) і син Анатолій (1913 — 1982). У зв'язку з появою дітей Гладченко. звертається у виші інстанції з проханням
дозволити йому скласти екстерном іспити за семінарію. Діставши дозвіл, склав іспити.
У 1912 керував драматичним гуртком у Діївці. «Дніпрові хвилі» у травні 1912 вмістили таку інформацію: «Українська вистава в с. ДієвцІ одбулася 20 мая в помешканні П. Наріжного по Головній вулиці. Ставили п'єсу «Розумний і дурень». Грали місцеві любителі під орудою Т. Гладченка...» («Дніпрові хвилі». — 1912. — № 10. — С. 158).
А 8 вересня того ж року гурток любителів драматичного мистецтва у с. Ді-ївка під орудою Гладченко ставив п'єсу «Бурлака». «У виставі брали участь деякі члени драматичної секції Мануйлівської «Просвіти». Вистава мала великий успіх, народу було багато». («Дніпрові хвилі».— 1912.—№ 17. — С. 239).
   Перед Першою світовою війною дістав призначення на посаду вчителя в сільській школі на Волині. У родинному архіві збереглося колективне фото з підписом на звороті: «г. Умань — Софіевка — Царицын сад. Работа по привнвкам. 2 іюня 1914 г.».
   З початком Першої світової війни (І914)Г. мобілізований до війська, де став поручиком. Його молода дружина з двома малюками на руках залишалася на Волині. Але німці наступали. І тоді дружина з дітьми, прихопивши ручну швейну машинку «Зінгер», яку перед тим купив їй чоловік у подарунок, повертається до Сурсько-Михайлівки.
   У ході національно-визвольних змагань 1917—1921 Г. став однією з найпомітніших постатей визвольного руху на СічеславшинІ, створив повстанський загін, осідок якого був у с. Сурсько-Михайлівка (нині Солонянського району).
У 1919 Г. підписується «Заступником отамана козачих повстанчих військ». Протягом півроку в загоні Г. перебував майбутній письменник Микола Мінько (1902 — 1937), який 9 грудня 1937, знаходячись під арештом у НКВС, свідчив у власноручних зізнаннях: «Вже в 1919 я був настільки войовничо настроєний, що вступив у партизанський загін, який боровся проти ДенікІна. Організовувався загін саме як партизанський, однак незабаром керівник його Гладченко на одній з тачанок встановив жовто-блакитний «стяг». Гладченко — петлюрівський отаман і його «по-братимчики» змогли в своїх авантюрницьких і контрреволюційних цілях використати великий соціальний рух. Мабуть, не дуже багато селян-бідняків, які боролися проти Денікіна, знали, що до «штабу» Гладченка приїздили інструктори від петлюрівського центру. У 1920 чимало повстанців вступило до лав Червоної Армії. Це сталося в с. Сурсько-Михайлівці. «Перейшов до червоних» і Гладченко. Однак дуже скоро він зрадив Червоній Армії, почав з невеличкою купкою бандитів грабувати села і навіть міста, убивати представників рад. влади. За цю бандитську діяльність він і був розстріляний ЧК. Я був у загоні... з середини літа 1919 до приходу Червоної Армії. Перебування в загоні зміцнило в мені націоналіста. Якщо в школі мені набивали голову націоналістичними ідеями, то в загоні мене навчили за ці націоналістичні ідеї боротися зі зброєю в руках (ба, які сволоти, за свою землю вчили боротися). Приховувати не стану: в той час я був так добре вишколений, що готовий би був боротися і проти радянської влади, якби зажадали мої вчителі».
   Заарештований письменник М. Мінько за тиждень до страти також свідчив: «Мушу слідству заявити про один уривок з розпочатого, але недописаного роману, надрукований у журналі «Зоря» в 1927 чи 1928 році — «Перед боєм».
     У цьому уривку я під виглядом червоних бійців змалював банду, в якій я перебував в 1919 і під виглядом начальника червоного загону змалював бандита Гладченка, назвавши його Гальченком. Для людей, які знали в чому справа, ясно було, що я в завуальованому вигляді ідеалізував на сторінках радянського часопису петлюрівського отамана. У 1927 — 1928 це легко було робити...»
Разом з Мелашком, Дякієвською, Орельською та іншими. Тому не відповідає історичній дійсності сцена загибелі отамана, описана в новелі М. Сарми-Соколовського: «Вогонь ураз охопив солом'яну стріху. І коли вже дим був у хаті, Гладченко застрелив дружину і дуло маузера притулив до скроні...»
    А ось в якому вигляді збереглися події громадянської війни в родинних переказах. Ось що пише з Таврії онучка Г. — Олена Дмитрівна Ващенко {нар. 1930), посилаючись на спогади своєї бабусі Ганни: «Після окупації Катеринослава австро-німецькими військами (1918), Гладченко збирає в Сурсько-Михайлівці загін повстанців. Разом з Махном вони вибивають німців з Катеринослава. Махно присилає до нього повстанців з пропозицією об'єднатися. З такою ж пропозицією звертається до нього і С. Петлюра. Дідусь відмовляється. Вирує громадянська війна. В якийсь момент червоні умовляють діда прийняти командування загоном. Він погоджується, але через декілька днів залишає червоних, повертається у своє село і знову збирає хлопців. Промовляє свою славетну фразу: «Білих треба бити, поки не почервоніють, а червоних поки — не порозумнішають». Що він успішно і робить. На нього розпочинається полювання. По бур'янах ховається бабуся Галя з малими дітьми. Бо біжать хлопці зі словами: «Галю, тікай, червоні йдуть! Галю, тікай—білі йдуть!» І Галя, вхопивши вже трьох дітей (третім народився син Славко), тікає. А через деякий час влітає отаман Трифон з загоном і кричить: «Де мої діти? Шукайте, хлопці!» І хлопці приводять перелякану Галю і дітей.
     Але дідусь відчував, що коло звужується. Якось у двері постукали. Трифон сидів з дітьми на колінах. Увійшов невеликого зросту рудий чоловік. Обдивився навколо — бідність, малі діти. І все розповів. Його послали вбити грізного Трифона. Забрали хлопці посланця і розстріляли, а на стіл Трифонові лягли його наган, запальничка. Тоді зібрав Трифон загін і сказав: «Хлопці, йдемо в глибоке підпілля. Розсіюйтесь. Покличу — прийдете». Сам він з родиною подався з села. Харчувалися тим, що траплялося по дорозі. Переховувалися. Так тривало, поки тепло було. А як настали холоди, повернулися. Через деякий час дідуся взяли вдома, і розстріляли в Катеринославській тюрмі.
1920 рік. Зібралися хлопці з колишнього загону Г. і збудували його вдові в Сурсько-Михайлівці добру хату. У 1921 помирає в голод найменший їхній син Славко. І вдова Г, щоб врятувати дітей, одружується мірошником Сергієм Фроловичем Мироновим».
     У подружжя Гладченків було троє дітей. Ніна (1912 — 1996) до виходу на пенсію в 1967 працювала старшою медсестрою в дніпропетровській 5-й міській лікарні, потім переїхала на Херсонщину, де й померла. Ще одна дитина Славко помер в дитинстві в 1921.
   Гладченко Анатолій Трифонович, син отамана, народився 28 вересня 1913. Після закінчення фельдшерсько-акушерської школи в Миколаєві поїхав на Далекий Схід, працював по боротьбі з неписьменністю і вчився в Хабаровському медінституті (лікувальний факультет), який закінчив у 1940. Чому він забився аж так далеко — пояснювати не треба: на Україні йому було заборонено вчитися.
Працював лікарем на Далекому Сході, пройшов усю війну 1941 — 1945, повернувся капітаном. У Дніпропетровську під керівництвом проф. Т.Є. Гнилорибова захистив кандидатську дисертацію і працював обласним хірургом. Завідував кафедрою в Івано-Франківську, очолював кафедру хірургії в Благовіщенському медінституті.
    У 1964 в Дніпропетровську відкривається інститут гастроентерології і вже наступного року А. Гладченко приходить працювати туди. З вересня 1965 по липень 1968 він — старший науковий співробітник відділення печінки і підшлункової залози. В 1966 — 1967 протягом чотирьох місяців виконував обов'язки заступника директора інституту з науки. У липні 1968 розрахувався з інституту. Вийшовши на пенсію, оселився в с. Рибальче Херсонської обл. на березі Дніпра. Там і помер у 1982. Син Анатолія Юрій працює лікарем у Петербурзі, другий син Володимир живе в Дніпропетровську. Його син Євген Володимирович Гладченко є правнуком отамана Трифона Гладченко.
Після загибелі Гладченка його дружина Ганна Федорівна вдруге одружилася з С. Ф. Мироновим (пом. 1942), в шлюбі з яким мала двох синів: Олексія (1923 --- 1971) та Володимира (1925 — 1942). Олексій працював лікарем, Володимир Миронов під час окупації займався антифашистською діяльністю (порізав пази на ДЕВЗі) і був закатований фашистами.
      Серед відомих нам осіб, які булизвинувачені в приналежності до повстанського загону Гладченко. й репресовані в 1930-х, -— письменник Микола Мінько і кооператор Тихон Наріжний.
Інформацією про родину Г. з нами поділилися дружина Олексія Миронова кандидат медичних наук Ганна Кирилів-на Дідко і онучка Г. — Олена Дмитрівна Ващенко.

Літ.: Отчет Екатеринославской губернскоії чрезвьічайной комиссии с 1 января 1920 і\ по 1 ноября 1921 г. — Дніпропетровськ., 1994. — С. 155 — 159; Сарми-Соколовськин Микола. Отаман Трифон Гладченко // Літературна Україна. — 2000. — Листопад.

Микола Чабан, з книги "Діячі Січеславської "Просвіти"